Я ніколи не думала, що колись почну шукати своє дитинство в японських супермаркетах

Есе Олени Кушнарьової

Я ніколи не думала, що колись почну шукати своє дитинство в японських супермаркетах.

Але тепер щоліта саме так і відбувається. Я вирушаю на полювання за абрикосами.

Я народилася в містечку, яке виросло із поселення вільних козаків. Дитинство минуло біля наймілкішого й найтеплішого моря у світі. Навчалася в місті троянд. Жила в Києві. А тепер уже вдруге пускаю коріння в Японії. Вперше ми жили тут через роботу чоловіка. Вдруге я приїхала після початку великої війни.

Коли мої рідні міста одне за одним опинилися в окупації, пам'ять почала повертати найтепліші спогади. Дитинство. Юність. Затишок батьківського дому. Гарячий вітер рідних степів. І аромат абрикосів.

Саме так пахне моє дитинство.

Навесні — квітучими деревами. Влітку — стиглими, соковитими, солодкими плодами з ринку біля дому. Восени — сушеними абрикосами. Узимку — маминим варенням до млинців.

Я шукаю цей сонячний, духмяний фрукт у Японії. Щосезону вирушаю на полювання місцевими супермаркетами. Мені дуже хочеться колись поділитися цим смаком і, головне, цим запахом зі своїми онучками. Я обіцяю їм, що після закінчення війни ми обов’язково влітку вирушимо у подорож на їхню другу Батьківщину. Щоб і для них абрикос став не просто фруктом, а спогадом про літо, тепло й Україну.

Друзі з Хоккайдо іноді пригощають мене кількома ягодами аґрусу чи порічок. Я приймаю цей маленький подарунок із вдячністю, заплющую очі — і на мить повертаюся додому.

Я фотограф. У мене тисячі світлин — родини, дітей, онучок. І хоча своїх значно менше, можна було б обрати якісь новіші фотографії. Але, переглядаючи архів, я зупинилася саме на цих.

Вони зроблені ще до пандемії. Ще до великої війни.
У країні, де живуть сильні, щасливі, вільні люди.

І де абрикоси пахнуть дитинством.