Леся Українка Частина 3

Чому радянська пропаганда наполегливо ліпила з Лесі Українки образ «нещасної хворої дівчини», що тільки й робила, що тужила? Бо тоталітарна система панічно боялася сильних національних постатей. Замість визнання її інтелектуальної величі, її «знешкодили» жалощами. А тим часом великий Іван Франко називав її «чи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну» — маючи на увазі її залізну волю та надпотужний розум, який контрастував із плачем багатьох колег-чоловіків.

Останні роки життя Лесі — це неймовірний тріумф духу над плоттю. Передчуваючи наближення кінця в далекому Кутаїсі (Грузія), вона написала свій головний шедевр — поетичну драму-феєрію «Лісову пісню». Цей сюжет народився з глибокої, щемкої туги за рідним краєм, рідними лісами та стежками, де вона зростала.

Леся підсвідомо шукала прихистку від нестерпного болю у спогадах про природу своєї Батьківщини, де все навколо є вічним, а смерть — лише переходом у нову форму буття. Саме тому її головна героїня Мавка промовляє безсмертне: «Ні, я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає».

До останнього подиху влітку 1913 року в гірському селищі Сурамі у Грузії, де м'який клімат хоч трохи полегшував її стан, Леся залишалася творцем. Власних дітей вона не мала, але поруч була її віддана родина: чоловік Климент Квітка, сестра Ізидора та мати Олена Пчілка.

Вона вже не могла самостійно тримати перо, але її розум працював без зупину. Буквально за дні до смерті Леся диктувала рідним начерки нової історичної драми про стародавню Олександрію — величну інтелектуальну столицю античного світу. А чоловіку-музикознавцю напівпошепки наспівувала мелодії рідного краю, які пам'ятала з дитинства, щоб він встиг зберегти ці народні скарби на папері.

Символічно, що її шлях завершився 1 серпня 1913 року — у день, який збігається з українським святом Макового та Медового Спасу. Це час збору найсолодшого меду та дозрівання макових зерен.

Як крихітне макове зернятко ховає силу дати життя цілому полю квітів, а мед є квінтесенцією літнього сонця, так і творчість Лесі стала концентрованою життєдайною силою. Вона пішла у безсмертя не як жертва, а як переможниця.

Це фінальний акорд величної симфонії — пісні, яка ніколи не закінчується, залишаючи нам у спадок не сльози, а чисту інтелектуальну зброю та абсолютний тріумф вільного духу.