Журавель Ольга

«До лютого 2022 року я жила своє найкраще життя. Київ, власна психотерапевтична практика, троє дітей, подорожі з чоловіком по світу, під час яких ми знайомилися з іншими культурами та цікавими людьми. Мені здавалося, що так буде завжди.

У березні 2022 року я приїхала до Японії, рятуючи дітей від російської агресії.

За плечима в мене дві вищі освіти — інженерна (КПІ) та психологічна (Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Я сертифікована психотерапевтка позитивної психотерапії за методом Пезешкіана, схема-терапевтка та тренерка майндфулнес MBSR.

Волонтерити я почала з першого дня повномасштабного вторгнення — на українських платформах — і не припинила після переїзду. Перші місяці в Японії, крім безкоштовної роботи з людьми, я багато вчилася: закордонні колеги створили тоді чимало проєктів для українських психологів, і я навчалася онлайн одразу в кількох. Це були дні, коли я не знала японської, не знала, скільки ми тут пробудемо, і не мала жодної відповіді про майбутнє, — але точно знала, що вмію робити і кому це потрібно.

Про Японію мені хочеться говорити не загальними словами, а через конкретних людей.

У перші дні після приїзду до мене на вулиці підійшов незнайомий чоловік і подарував гроші. Він бачив наше інтерв’ю по телебаченню й хотів допомогти чим міг. Він ще й вибачався, що цього замало. Я досі повертаюся думками до тієї хвилини — не через гроші, а через те, з якою делікатністю це було зроблено.

Був перший рік у школі в Чійода-ку, де директорка зробила все, щоб моїм дітям було спокійно й комфортно. Вона продумала кожну дрібницю — від того, як дітей зустрінуть у класі, до того, як їм пояснять те, чого вони ще не могли зрозуміти японською. Я вдячна також керівництву міжнародної школи, де діти навчаються зараз, за увагу й підтримку, яку відчуваю щодня.

І є моя японська подруга, яка робила дуже важливу річ: питала, що саме нам потрібно, і давала саме це. Не те, що, на її думку, мало б бути потрібним українській родині, а те, про що ми просили. За чотири роки я зрозуміла, наскільки це велика форма поваги.

Були й важкі періоди, коли ми довго не могли розібратися, як влаштовані тутешні процедури, і не завжди знаходили відповіді там, де сподівалися. Я не хочу вдавати, що цього не було, бо тоді знецінюється те, як багато важили ті, хто допоміг.

У травні 2022 року працівник мерії повів нас у крамницю свого дитинства, щоб пригостити улюбленими окаші. Літня власниця здивувалася, побачивши іноземців, і він пояснив їй, хто ми. Вона відповіла, що приїзд таких, як ми, створює економічні проблеми. Працівник мерії розгубився.

Я не тримаю на неї образи: вона знала про нас рівно стільки, скільки чула. Але, мабуть, саме тоді в мені й зародилося бажання знайомити таких людей зі справжньою Україною — з її працьовитим, щедрим і відкритим народом.

З червня 2022 року я долучилася до служби підтримки українських евакуйованих уже тут, у Японії. До квітня 2026 року я створювала та вела чотири проєкти, допомагаючи українцям як психологиня та психотерапевтка. Я та людина, яка не вміє стояти осторонь.

У квітні 2023 року я дізналася, що маю ракову пухлину, а в червні почала лікування. Це стало найскладнішим випробуванням у моєму житті. Навіть під час хіміотерапії я не припиняла підтримувати інших — можливо, саме це й тримало мене.

Тоді ж я почала на постійній основі плести українські бісерні прикраси.

Бісер прийшов до мене з дитинства. Коли я була зовсім маленькою, моя мама плела бісерні прикраси, а я сиділа поруч і намагалася їй допомагати. Мабуть, саме тому, коли я беруся за бісер, я відчуваю спокій, затишок, безпеку й наповненість — навіть тоді, коли через помилку доводиться розплітати й перероблювати велику частину роботи.

Українські бісерні прикраси — це не просто оздоба. Через значення візерунків і кольорів вони є оберегами. У них закладена мова, якою наші прабабусі говорили про захист, рід, долю, і ця мова досі жива.

Я вірю, що в сучасному світі ці прикраси можуть бути цікаві жінкам і дівчатам, які прагнуть підкреслити свою унікальність і витонченість, і що світ має познайомитися з ними ближче й оцінити прихований від нього потенціал цього мистецтва.

Паралельно я багато думала про те, як віддячити японцям за їхню підтримку України та українців. Я дійшла думки, що найкраща подяка — створити місце, де пересічні японці зможуть доторкнутися до справжньої України. Не лише до тієї, що у вогні, — до тієї, яку в новинах побачити майже неможливо. Місце, де можна відволіктися від щоденних турбот і відпочити душею, знайомлячись із красою української культури.

Спочатку це була ідея інтерактивного музею української кухні. Проєкт виявився надто амбітним, і через стан здоров’я я зрозуміла, що не зможу його реалізувати сама. Але сама ідея культурного простору залишилася — я ділилася нею з іншими, і, об’єднавшись з іншими українками, ми втілили її у створенні Українського дому.

Свій бренд я назвала Tsuru HM. Tsuru — це моє прізвище японською: журавель. Птах, який багато важить і в Японії, і в Україні. HM — це скорочення від handmade.

Мою силянку було передано через Посольство України в Японії депутатці Мацукаві Руї. Зараз я працюю над подарунком для школи ікебани Ікенобо. Для мене це не про статус, а про те, що українське мистецтво може говорити з Японією мовою майстерності — мовою, яку тут розуміють дуже добре.

Японія й далі мене зачаровує — красою своєї природи і людьми, у яких стільки доброти й радості.

Зараз я вивчаю ікебану. Для мене це ще одна відрада для душі й водночас спосіб пізнавати справжню Японію — не з книжок, а руками. Мій рівень японської досі дуже низький, хоча я вчу мову щодня, і я безмежно вдячна своїй вчительці за те, як терпляче вона пояснює мені складні речі. Більшу частину я досі сприймаю не через слова, а «зчитуючи повітря».

Ще я працюю парт-тайм у матча-кафе, де готую матчу, збиваючи її вручну. Це приємна й медитативна робота, у якій я можу дарувати людям — і японцям, і іноземцям — маленькі приємні миті через смачний напій.

Мені вкрай важливо бути пов’язаною з Україною. Вона для мене як мати. І я прагну познайомити якнайбільше людей з її красою та справжньою душею — зробити це так, щоб подарувати їм приємні й захопливі миті, які наповнять їхні серця миром, щастям і радістю».

Сайт: TsuruHM.com