Тетяна Солоцька
26.05.26, 03:00
Ukraine House Japan продовжує серію публікацій, присвячених жінкам-членкиням нашої організації, їхньому професійному шляху, досвіду та особистим роздумам.
Через ці есеї ми прагнемо познайомити читачів із людьми, які формують спільноту UHJ та долучаються до розвитку культурного діалогу між Україною та Японією.
У цьому есеї Тетяна Солоцька, співзасновниця Ukraine House Japan, ділиться особистими роздумами про понад двадцять років життя в Японії, тихий вплив повсякденності, зустрічі з людською добротою та уважністю, роль медитації й природи у внутрішньому світі, а також поступове переосмислення та відкриття української культурної ідентичності далеко від України.
“У дитинстві я дуже любила слухати літніх жінок, які розповідали про своє життя. Мене дивувало не лише те, скільки всього вони пережили, а й те, наскільки добрими вони залишалися після всіх труднощів. Навіть коли вони говорили про складні речі, у їхніх словах залишалося тепло й лагідність до інших людей. Багато з них повторювали одну й ту саму думку: життя минає дуже швидко. Тоді я ще не могла по-справжньому зрозуміти цих слів.
У 2000 році наша сім’я приїхала до Японії, щиро вважаючи, що залишимося тут лише на три роки. Цього року минає вже двадцять шість років в Японії. Інколи це досі здається мені чимось нереальним.
Коли я озираюся на ці роки, то перш за все відчуваю глибоку вдячність до Японії. Ця країна дала нашій родині стабільність і мирне повсякденне життя, але водночас вона повільно й формувала мене через безліч звичайних щоденних моментів, які поступово змінювали те, як я дивлюся на людей, природу й саме життя.
Японія стала місцем, де ми з чоловіком виростили двох доньок. Виростаючи між різними культурами та мовами, вони володіють чотирма мовами. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну наша сім’я перестала використовувати російську. Сама мова почала сприйматися як щось пов’язане з пам’яттю, гідністю та ідентичністю.
Одні з моїх найперших спогадів про Японію пов’язані з викладачами японської мови, яких я зустріла у перші роки життя тут. Досі пам’ятаю їх терплячість, щедрість і щирість. Вони допомогли мені не лише вивчати японську мову, а й відчути, що тут на мене чекала доброта. Зараз, озираючись назад, я розумію, наскільки важливими були ці зустрічі на початку нашого життя в Японії.
Через багато років, працюючи в японських початкових школах та джюку, я побачила інший бік японського повсякденного життя - наскільки серйозно вчителі ставляться до дітей і як природно відповідальність за інших вплетена у щоденні дії та людські стосунки.
Особливо запам’ятались події великого землетрусу 2011 року. Вчителі залишалися разом із дітьми у школах, поки батьки намагалися повернутися додому через місто після зупинки транспорту. Існувала тиха довіра до того, що дорослі спокійно й відповідально подбають про кожну дитину, поки родини знову не возз’єднаються. Цей досвід залишив у мені глибокий слід і показав тиху форму суспільної взаємопов’язаності та взаємної відповідальності, яку важко описати словами.
Поступово я почала помічати й іншу форму уважності — ту, що проявляється у дуже маленьких жестах: акуратно загорнуті подарунки, тихі слова вдячності, увага до деталей про інших людей без бажання поставити їх у становище взаємного обов’язку. Усе це поступово вплинуло на те, як я дивлюся на людські стосунки тепер.
Японія також сформувала моє сприйняття природи. Ми з чоловіком часто гуляємо парками та садами в різні пори року, і з роками я почала помічати речі, які раніше вислизали від моєї уваги: відображення світла на воді, мох після дощу, зміну сезонного світла, запах землі у вологі літні вечори, тиху красу доглянутих просторів, повільне розкриття троянд у моєму маленькому саду.
Японські сади часто сприймаються не як просто створений людьми простір, а як місце для споглядання та співіснування з природою. Навіть у дуже маленьких садах відчувається турбота, стриманість і глибока повага до природного світу. Мені здається, що японці часто виражають любов до природи не великими словами, а щоденною уважністю. Сезонні квіти біля входу до дому, дбайливо доглянуті рослини в районі, дерева, які бережуть поколіннями, люди, які тихо милуються сакурою чи осіннім листям — усе це з часом змінило й ритм мого власного сприйняття.
У моєму районі живе багато людей поважного віку, і їх теплота та щирість щоразу нагадують мені про те, що комфорт і впорядкованість японського повсякденного життя були створені десятиліттями їх наполегливої праці та уваги до інших.
Життя в Японії також подарувало мені дві дуже особисті речі.
Однією з них стала медитація, яка поступово стала важливою частиною мого внутрішнього життя і змінила те, як я спостерігаю за думками, емоціями та самим часом.
Іншою стали писанки.
Як людина, народжена ще в радянський час, я не мала можливості глибоко торкнутися цієї традиції в Україні. І дуже символічно для мене, що саме в Японії я по-справжньому відкрила для себе цю частину української культури й почала відчувати зв’язок із тим, що колись було перерване історією.
За своєю природою я завжди була ближчою до тиші, споглядання та життя подалі від постійної соціальної активності. Проте з часом я зрозуміла, що культурний зв’язок між людьми не виникає сам по собі.
Саме це усвідомлення стало однією з причин створення Ukraine House Japan разом з іншими жінками нашої команди: щоб у японців було більше можливостей безпосередньо знайомитися з українською культурою, виходити за межі далеких образів чи новинних заголовків і будувати людські зв’язки попри географічну відстань між нашими країнами.
Для мене культурний обмін — це не лише про презентацію традицій чи організацію заходів. Це також про створення простору, де люди можуть зустрічатися через щирість, уважність, розмову та спільний людський досвід.
Прагнення представляти Україну через гасла чи гучні декларації відсутньо в моєму сприйнятті. Але для мене завжди було важливо, щоб люди, які зустрічають мене, як представника України, відчували через мене гідність, щирість, уважність і повагу до інших.
Тепер, після двадцяти шести років у Японії, я значно краще розумію слова тих літніх жінок із мого дитинства про те, як швидко минає життя. Воно справді проходить дуже швидко.
Іноді це усвідомлення приходить несподівано — під час прогулянки знайомим садом, коли дивишся, як вечірнє світло падає на троянди, або коли знову повертаєшся до місць, які супроводжували стільки років твого життя.”
link to FB https://www.facebook.com/PysankyNoTabi
