Рівнодення і Коцюбинський. Частина ІІ

В Японії осіннє рівнодення — 秋分の日 (шю:бун но хі) — припадає на мить, коли день і ніч майже зрівнюються. Ці дні входять до お彼岸 (охіґан) — особливого часу пам’яті про предків і шанування місць, пов’язаних із ними. У природному календарі це також виразна межа: літо завершується, а земля переходить до іншого ритму.

У творчості Михайла Коцюбинського осінь часто відчувається саме як така межа. Вона приносить свої барви, запахи, врожай і водночас уже містить у собі наступний сезон.

В оповіданні «Для загального добра» виноградник живе разом із людиною: за літом праці приходить пора збирання винограду, а потім — час підготувати лозу до зими. Праця на землі продовжує те, що робили попередні покоління: земля зберігає їхній досвід і пам’ять.

У «На віру» Коцюбинський залишає осінь у золотому світлі. Після жнив прозоре повітря, жовте листя, сонце й стиглі дерева створюють простір, у якому людські стосунки також переходять до нового стану. Осінь тут — пора результату і переміни.

У «Дебюті» вона вже інша: «тане, як воскова свічка», стає прозорішою, приходять дощі й вітри, довшають вечори. Природа поступово віддає літо, змінюючи весь простір навколо людини.

А в ліричній прозі «З глибини» Коцюбинський помічає найважливіше: навіть осіння рослина зберігає в кожній бруньці надію життя і дасть новий пагін.

Так осінь у Коцюбинського перегукується з самим відчуттям 秋分 (шю:бун): завершення сезону тут водночас є початком наступного. Урожай зберігає працю минулого, природа готується до зими, а в осінній бруньці вже присутня майбутня весна.