Зимова казка українських свят

Кажуть, що саме взимку світ слухає людей уважніше, а кожне слово має силу побажання. 6 грудня, приходило свято Миколая — тепле й очікуване. Казали, що в цю ніч він тихо заходить до осель, слухає дитячі бажання і залишає знаки турботи. Від цього дня зима відкриває свій святковий шлях.

Різдвяний вечір сходить разом із першою зіркою. У хаті пахне кутею, медом і сіном під столом. Дідух стоїть на почесному місці, мов гість із давніх часів, що прийшов нагадати про рід і землю. Колядники несуть з собою пісні, у яких сонце народжується знову, а кожному двору бажали достатку й злагоди.

Середина зими приносить ніч Маланки — «Щедрий вечір» – 31 грудня, перед самим Новим роком. Ніч приходить гомінкою й перевдягненою. У цю ніч світ ніби міняє ролі: парубки вдягають жіноче вбрання і стають Маланками й Козами, дівчата співають й ворожать. Дивляться на тіні від свічки, слухають, з якого боку загавкає пес, кидають чобіт за ворота. Кажуть, саме цієї ночі сни стають віщими, а випадкове слово набуває значення.

Розповідають, що в Маланчину ніч трапляються дива: засніжене дерево може зацвісти, вода у відрі стає дзеркалом майбутнього, а слово, сказане з добрим серцем, повертається здійсненим бажанням.

Завершують зимовий цикл водохресні обряди 6 січня. Вода ставах знаком оновлення, початку нового кола життя.

Так зима в Україні розповідає свою казку — через пісню, обряд і віру в диво, яке народжується разом із людиною.